Телеком-інфраструктура — це як бетон: ніколи не в моді, але без неї все розвалюється. Оптичні кабелі, мачти, транзитні маршрути, кроси, стійки в дата-центрах — вони непомітні, але критично важливі. І як це зазвичай буває з чимось життєво необхідним — держава каже: «Добре, що ти це побудував, тепер тримай ціни в рамках “соціально відповідальних” тарифів». Бо ж не може доступ до цифрової інфраструктури коштувати як iPhone — навіть якщо вона коштує більше.
І тут починається гра в «Алісу через скляну стіну»: той, хто інфраструктуру збудував, ніколи не відбиває інвестиції через регульовану ціну. Бо тариф узгоджували не інвестори, а чиновники з калькулятором 2008 року. Але як тільки інвестор виставляє ціну з маржею, на нього дивляться як на мародера: «Що, вирішив заробити на бітрейтах, як барига на генераторах?»
Catch-22 у повному розквіті: ти не можеш продати доступ до інфраструктури за ринковою ціною, бо це — зрада, а якщо продаєш за тарифом — банкрутство просто розтягнуте в часі. Коли все добре — тебе не помічають. Коли щось ламається — дзвонять з ANTK або РНБО. І тоді справді згодиться добре слово, Colt у руках і акт технічної перевірки — щоб хоч трохи вплинути на переговори.
Але найсмішніше починається, коли великі гравці, які самі не будували нічого, вимагають рівного доступу до ресурсів. Бо ж «інфраструктура має бути спільною». Особливо якщо вона не їхня. Особливо якщо дісталася комусь у спадок від інвесторів, які давно поїхали в Польщу. Тоді починається священна війна за регульовану оренду темного волокна.
Тож телеком — це не про бізнес, це про карму. Будуєш те, що ніколи не окупиться. Обслуговуєш те, що не можна зупиняти. Продаєш те, чого ніхто не цінує — поки не зникне. І якщо ти ще не втік у AWS, значить, ти або мазохіст, або патріот. Або просто у тебе Colt десь під столом.